«Що нам відомо про переселення українців на Далекий Схід.

Ситуацію ускладнював і швидкий приріст сільського населення, яке за 50 пореформених років майже подвоїлося. Промисловість не могла поглинути надлишкову робочу силу, оскільки нових робочих місць з’являлося значно менше.

Тож від кінця 19 ст. — початку 20 ст. відбувається масова трудова еміграція селян підросійської України до Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу. На початку 20 ст. інтенсивність переселенського руху зростає. Особливо збільшився потік переселенців з України після побудови Транссибірської залізниці.

Загальна кількість емігрантів-переселенців з українських земель наприкінці 19 — на початку 20 ст. сягнула кількох мільйонів осіб. Вони компактно оселялися в Південно-Західному Сибіру та Північному Казахстані (у Сірому Клину) та на Далекому Сході, зокрема на Амурі й узбережжі Тихого океану (у Зеленому Клину)».

«Населення Кореї, незважаючи на суворі королівські укази 500-річного періоду жорсткої ізоляції країни, мігрувало за межі державних кордонів. Однак масова континентальна еміграція корейців розпочалася в останній третині ХІХ ст., коли велика кількість корейських сімей, які залишилися без засобів існування, переселилися й облаштувалися на вільних родючих землях російського Далекого Сходу і Північно-Східного Китаю…

У середині 1930-х рр. на совєтському Далекому Сході мешкало близько 200 тис. корейців, яким ані царський уряд, ані совєтська влада не довіряли, позаяк, за великим рахунком, вони ототожнювали Корею та Японію…

російсько-японська війна 1904–1905 рр. і встановлення японського протекторату над Кореєю призвели до посилення корейської еміграції в Маньчжурію і на Далекий Схід росії…

Визначальними чинниками еміграції, залишалися, як і колись, економічні, а саме: масове безземелля корейських селян, японське економічне засилля, різке погіршення матеріальних умов життя в Кореї, але не можна відкидати й те, що з втратою незалежності рідної країни еміграція набула й яскраво вираженого політичного характеру».

«Першими хліборобськими колонізаторами країни були корейці, що переходили сюди зі своєї батьківщини — сусідньої країни Кореї, тікаючи від злиднів та утисків. Корейці — це мирний народ старої, тритисячолітньої хліборобської культури. Вони й нині числом більше ніж 100 тисяч живуть у межах Приморщини, найгустіше — в покордонному до Кореї Посьєтському районі, і відіграють значну роль в господарстві і будівництві краю».

«Коли я бачив Тізінхе в травні 1864 р., всі переселенці були вже в будинках, споруджених, правда, нашвидкуруч, низеньких і тісних, але в яких корейці могли добре зимувати за своєю звичкою життя в холодних мазанках; землі було зорано дуже багато за тими засобами, які були в наявності, а засоби ці були дуже обмежені, тому що багато в кого навіть не було худоби, а землеробські знаряддя в них були найпервісніших форм і до того незручні, що, наприклад, соху потрібно через кожний крок струшувати, аби скинути з неї пласт. Незважаючи на це,зроблено було вже дуже багато і селище являло собою дуже жвавий вигляд, за всієї бідності нових жителів у них не було видно звичайних супутників бідності — бруду й ліні».

Переселення українців на Далекий Схід також відбувалося в кілька етапів: 1) 1861–1883 рр. — переселення мешканців Полтавщини валками через Сибір, 2) 1883–1917 рр. — масове переселення пароплавами, 3) з 1917 р. — початок зменшення кількості українців на Далекому Сході. На 1917 р. на Далекому Сході мешкало 421 тис. українців, з них 270 тис. у Примор’ї, що складало 48,2 % населення краю.

«Збереженню культурної самобутності українських переселенців на Далекому Сході сприяло також те, що, представляючи переважно сільське населення, вони були найбільш консервативним елементом в етнічному відношенні. Українці заселяли, головним чином, сільські райони, що були в силу найбільшої консервативності селянського побуту, найбільш сприятливими для збереження традиційної культури. Таким чином, компактність поселення, до того ж переважно в сільській місцевості, об’єктивно сприяла збереженню української традиційної культури на Зеленому Клині.

Традиціоналізм українців, намагання законсервувати, зберегти етнічні традиції пояснюються, між іншим, і закономірностями процесу адаптації мігрантів до нового середовища. Кожна з культур, що опиняється в нових умовах, первісно намагається відтворити навколишнє середовище, яке відповідає традиційному етнічному стереотипу. Повною мірою це стосується й українців, які на межі XIX– XX ст. переселялися до Зеленого Клину. Перш за все, це виявилося у виборі ними місць поселення, які максимально нагадували природно-географічні умови регіонів традиційного проживання.

У матеріальній культурі найбільш наочно українські риси виявлялися в особливостях житла українських переселенців. Не дивлячись на те, що Зелений Клин був багатий лісом, українці на початку переважно будували традиційні для степового та лісостепового регіонів хати-мазанки з глини з земляною долівкою та дахом, критим соломою, або хати з тонкого лісу. Однак згодом, під впливом місцевих кліматичних особливостей та господарських вимог, декотрі риси традиційного побуту поступово починають змінюватися, пристосовуючись до нових умов. Вже Ф. Ф. Буссе наприкінці XIX ст. зазначав, що з часом степовики-українці почали будувати замість мазанок дерев’яні хати з доброго лісу, але ззовні за українською традицією обмазані глиною та побілені крейдою, що було найбільш виправдане в місцевих кліматичних умовах (така традиція зберігалася до 70-х рр. XX ст.).

…Українська мова на Зеленому Клині традиційно залишалася мовою родинного спілкування та внутрішнього селянського життя та побуту, що було обумовлене, перш за все, русифікаторською політикою, яка проводилася владою, між іншим, відсутністю шкіл з навчанням українською мовою. Відповідно мовою ринку, офіційних зносин, заробітку та різноманітних контактів із зовнішнім світом була російська мова».

«Чому українці? З росіян охочих іти на ті невідомі й тяжкі для опанування землі було мало. Взагалі треба сказати, що російський матеріал і тут, як і в інших випадках, був для нього непридатний. Міг задовольнити ратай і вояк витривалий і випробуваний. Потрібний був той, хто любить володіти землею (як землею), хто тієї землі уміє доглядати і триматися на них, накладаючи за них головою.

Це основна причина, чому царат використав Україну, українську селянську стихію, всіляко схиляючи українське селянство до експансії Сибіру аж десь під «Країну вранішнього сонця».

Другим мотивом була, безперечно, національна політика царату — розміщувати й розпорошувати українців між іншими племенами імперії з метою асиміляції, з тим, щоб створити єдиний «русский» народ».

«Причини української еміграції

Щодо причин, які штовхали український народ до цієї земельної емансипації, то це було малоземелля України, поруч з отим внутрішнім «куркульським» змаганням захоплювати й освоювати землю. Так і вирушили українці навколо земної кулі всіма морями й суходолом, на край світу.

Основна частина корінного українського населення Далекосхідного краю — це хлібороби. Колись вони були ще й уссурійськими й приамурськими козаками; пізніше стали просто хліборобами.

Значну роль у їхньому господарстві відігравало й відіграє бджільництво, тваринництво, садівництво й городництво».

«Колись українці мали високий життєвий рівень. Так було до совєтів. Дуже потужні, як на погляд наддніпрянців, існували селянські господарства. Якось я розмовляв із розкуркуленим дідусем (лубенцем до 1877 р., а потім уже зеленоклинцем), і той мені розповідав, яке він мав господарство. Мав стільки коней, що не знав, котрого як кличуть. Землі на одному місці ніколи два роки підряд не орав, бо мав її доволі. Зимою виставляв по 30–35 возів, заробляючи на вивозі краму, збіжжя та матеріалів на золотокопальні, в Китай тощо.

Заможність вважалась не окремим явищем тут; вона для українців була типова. Худоби тримали багато, бо її легко було годувати за таких багатющих випасів та сіножатей, які має цей край».

«Отже, матеріальний рівень українського населення за останні десятиріччя став доволі низький. Це через колективізацію. Відходить воно на всілякі промисли. Багато із села взагалі втікають на копальні золота й заліза та різні підприємства. Село розбігається. Аж мусили прив’язувати його законом про заборону виходу з колгоспів.

Ця колективізація розполохала село, змусовила багатьох виїхати в Маньчжурію, не кажучи вже про загнаних на той світ і в табори та в безкінечні злидні. Та попри все те, українське село борюкається і живе, тільки, на жаль, стираються його національні ознаки; вірніше, далекосхідні українці дедалі більше втрачають своє національне обличчя, перетворюючись у «єдиний совєтський народ»».

«Але деякі підмічені випадки підтверджують думку про абсолютну відпорність українського народу на асиміляцію з народами неслов’янського кореня. Скажімо, з тунгузцями, китайцями тощо. Так, за шість років я не подибував і не чув ні про один випадок одруження тунгуза чи гольда, чи навіть корейця з українкою, а українця — з жінкою цих народностей».

«Характер сільського господарства корейців не має якихось відмінностей від господарства козаків або російських селян, але має основу, яка глибоко вкорінена в характері корейців і додає своєрідного колориту всьому устрою їхнього життя. у той час, як у всіх рисах господарства й побуту козаків виявляється насамперед прагнення до широти й простору та нехтування всім дрібним, узагалі ж прагнення до екстенсивності, у корейців ми бачимо зовсім іншу тенденцію, саме прагнення до інтенсивності, любов

до копіткої праці, порядку й акуратності. Ці тенденції притаманні їхній натурі, їхньому духу і визначають усі їхні вчинки, весь характер їхньої діяльності. Через них кореєць і не піклується про постійне розширення своїх посівів, але намагається якнайкраще обробити свої невеликі ділянки, що винагороджують його працю. І в улаштуванні його житла, і в усьому побуті ті самі риси його прискіпливої, копіткої натури всюди наносять відбиток якогось благоустрою, порядку, охайності та відомого комфорту. У всьому видно культурні звички, вироблені віками й органічно зрощені з його природою».

Зелений клин: як пів мільйона українців опинилися на Далекому Сході

Історичний музей тюрми Содемун