«На жаль, Іван Микитович весь свій неординарний, справді винятковий, талант льотчика поклав на службу совєтському режиму і був вірним йому до останніх днів свого життя. Цей талант він проявив не лише у війні проти німецького нацизму, але й у корейській війні 1950–1953 років».

«Наша участь у бойових діях старанно приховувалася. Офіційно вважалося, що на радянській техніці воюють тільки корейські та китайські льотчики. На літаки були нанесені відповідні розпізнавальні знаки. Щобільше того, спочатку нас навіть почали навчати корейської мови. У кожного була планшетка з записом основних команд корейською. Поки на землі — все начебто нормально, а під час бою вже не до планшетки: видаєш російською. Попервах за це лаяли, навіть карали, але потім бачать: багато непорозумінь виникає, люди безглуздо гинуть — дозволили виходити в ефір російською. Комдив наш — легендарний тричі Герой Совєтського Союзу генерал Іван Микитович Кожедуб — проводжає, бувало, нас у політ, кричить у мікрофон радіостанції: «Бий, хлопці, імперіалістів!»

«Весна 1951 р. «І от якось уночі полк підняли по тривозі і привезли на залізничну станцію. Там нас вже чекав ешелон. Тільки розмістилися по вагонах — відразу ж у дорогу. Техніка, зброя, майно — все це залишилося на полігоні. Куди і навіщо ми їдемо — командири мовчали. Тієї ж ночі прибули на кордон із Китаєм. У невеличкому пристанційному будинку здали свої військові квитки (ніяких

особистих документів у наступні два роки в мене не було) і одержали китайську військову форму без погонів і розпізнавальних знаків»…

«Поромом нас переправили на територію Північної Кореї і відразу ж розкидали по розташованих на схилах сопок позиціях зенітної артилерії.

Перед нашим полком висунули завдання охороняти від нальотів американських літаків електростанцію й аеродром. Під час бою ми взаємодіяли з китайськими і північнокорейськими зенітниками — вони розміщувалися на сусідніх сопках»…

«А от політичного навчання, як не дивно, не було. Навіщо ми втрутилися в ту війну, ніхто нам особливо не пояснював, а ми й не запитували»…

«Коли ж наш полк зазнав перших втрат, я подумав: «А якщо й зі мною щось трапиться? Ніхто з моїх і знати не буде, у яких краях я поклав свою голову». Хоча і побоювався за наслідки, однак почав проставляти на полях кожного листа по одній букві з назви країни: К-О-Р-Е-Я. Мої відразу здогадалися, що до чого, і згодом уже знали, де проходить моя служба... Ще до початку воєнних дій нам зачитали наказ про кримінальну відповідальність за розголошення військової таємниці. Я розписався за нього й у подальшому ніколи не згадував про свою службу в КНДР».

«Нас намагалися сильно не «афішувати». У вільний від польотів час ми ходили виключно в цивільному, особливо смішили усіх капелюхи, які треба було носити відповідним чином, на корейський манер. Та й самих льотчиків, здавалося, підбирали по-особливому — невисокого зросту, аби дуже не виділялися серед корейців. Тільки й того що прижмурюватися не змушували! Звісно, усе це була типова дурня, оскільки американці прекрасно знали, проти кого воюють в корейському небі».