«Кім Ір Сен (15 квітня 1912 року — 8 липня 1994 року) з Північної Кореї заснував один із найпотужніших у світі культів особистості. Хоча в комуністичних режимах влада зазвичай успадковується членами вищих політичних ешелонів, Північна Корея стала спадковою диктатурою, а син і онук Кіма по черзі стали правителями.

Країна Кім Ір Сена була спустошена Корейською війною. Він прагнув відновити сільське господарство країни, колективізувавши всі ферми та створивши промисловість на базі державних заводів, що виробляють зброю та важку техніку.

До того ж для побудови комуністичної командної економіки йому потрібно було консолідувати власну владу. Кім Ір Сен розгорнув пропаганду власної перебільшеної ролі в боротьбі з японцями,

розповсюджував чутки про те, що ООН навмисно поширювало хворобу серед північнокорейців. Поступово Кім створив сталінську країну, в якій уся інформація (і дезінформація) надходила від держави. Громадяни не наважувалися проявляти хоча б найменшу нелояльність до свого лідера через страх зникнути в тюремних таборах.

Кім відвернувся від класичної марксистсько-сталінської ідеології та почав просувати власну ідею чучхе, або «самостійності». Чучхе перетворилася на майже релігійний ідеал з Кімом у центрі як його творцем. Згідно з принципами чучхе, північнокорейський народ зобов’язаний бути незалежним від інших націй у політиці, захисті країни та в економічній сфері. Ця філософія значно ускладнила міжнародну допомогу під час частих голодів у Північній Кореї.

21 січня 1968 р. Кім відправив до Сеула підрозділ спеціального призначення з 31 особи, щоб убити президента Південної Кореї Пак Чон Хі. Північнокорейці опинилися майже у 800 метрах від президентської резиденції, Блакитного дому, перш ніж їх зупинила південнокорейська поліція.

У 1972 р. Кім Ір Сен проголосив себе президентом, а в 1980 р. він призначив свого сина Кім Чен Іра своїм наступником. У цей час Китай ініціював економічні реформи і під керівництвом Ден Сяопіна більш інтегрувався у світ. Північна Корея ставала ще більш ізольованою. З розпадом у 1991 р. Совєтського Союзу Кім і Північна Корея залишилися майже на самоті.

илися майже на самоті. 8 липня 1994 р. 82-річний президент Кім Ір Сен раптово помер від серцевого нападу, і влада перейшла до його сина Кім Чен Іра. Однак молодший Кім офіційно не взяв титул «президента», оголосивши Кім Ір Сена «вічним президентом» Північної Кореї. Сьогодні портрети та статуї Кім Ір Сена стоять по всій країні, а його забальзамоване тіло лежить у скляній труні в Палаці Сонця Кумсуан у Пхеньяні».

«Тоталітаризм — це суспільно-політична та культурно-ідеологічна система, що передбачає:

• Юридично закріплену або фактичну однопартійність.
• Ідеологію на озброєнні, що проникає в усі сфери життя людини й суспільства.
• Ідеологічну обробку населення з використанням усіх сучасних засобів масової інформації (ЗМІ), за якими держава встановила повний контроль.
• Монополію держави на професійну й економічну діяльність людини.
• Державний апарат контролю, нагляду і придушення.
• Масовий державний терор як засіб досягнення цілей.

Північнокорейська модель тоталітарного режиму цілком підпадає під це визначення: трудова партія Кореї — єдина в КНДР; ідеологія чучхе нав’язується всіма ЗМІ країни; адміністративно-командна система керування економікою; силові структури, спрямовані на боротьбу як із «зовнішніми» ворогами, так і з «внутрішніми»; масовий терор тощо.

У КНДР законодавство абсолютно декларативне. Конституція 1948 р. і нова Конституція 1972 р. містять низку демократичних статей, виконання яких неможливо за тоталітарного режиму

На зміну буддизму, християнству та іншим традиційним для Кореї релігійним і філософським вченням прийшла ідеологічна система Чучхе. В її основі лежить такий принцип: «Маси — рушійна сила революції... але вони можуть діяти як творці тільки під керівництвом великого вождя...»

Культ особистості Кім Ір Сена і, меншою мірою, його сина і спадкоємця Кім Чен Іра є основою ідеологічної обробки населення у Північній Кореї.

Стаття 53 Конституції КНДР 1972 року декларує: «Громадянам гарантується свобода слова, преси, зібрань, об’єднань і демонстрацій. Держава гарантує умови для вільної діяльності демократичних політичних партій і громадських організацій». Проте північнокорейський «Політичний словник» говорить: «Свобода вираження може бути широко гарантована тільки під керівництвом партії і контролем держави».

У 14 статті Конституції 1948 року сказано: «Всі люди мають право на свободу віросповідання і релігійної діяльності». У новій Конституції додана фраза: «Громадяни мають свободу антирелігійної пропаганди».

У перші роки існування КНДР поступово було зруйновано 2000 церков і 400 храмів, у результаті чого 50 тисяч католиків, 300 тисяч протестантів і мільйони буддистів залишилися без культових споруд. Зараз стверджують, що в Північній Кореї залишилося 10 тисяч буддистів, 15 тисяч католиків і 10 тисяч вірян інших християнських церков.

Умовою встановлення тоталітарного режиму є закрите суспільство, тобто таке суспільство, у якому зв’язки із зовнішнім світом підконтрольні державі, інформація про зовнішній світ проходить крізь призму державної пропаганди, а інформація про внутрішнє становище приховується та фальсифікується. Таким чином, за тоталітарного режиму суспільство ізолюється в часі (фальсифікація історії, переривання культурних традицій) та в просторі (інформаційна ізоляція суспільства від зовнішнього світу і влади від громадян).

Усі публікації, статті та радіопередачі в КНДР візуються із самого початку, щоб не припустити критики політичної системи чи урядової політики. ЗМІ велено діяти як засобам для поширення політики, вказівок партії й уряду. Крім того, радіоприймачі виробництва Північної Кореї приймають тільки державні станції і радіопрограми. Навіть радіоприймачі іноземного виробництва спочатку проходять реєстрацію в Службі безпеки, де піддаються регуляції і настроюються тільки на одну хвилю — Центральної радіомовної станції Північної Кореї. Спецслужби перевіряють шкали усіх радіоприймачів країни раз на три місяці, і якщо пломба порушена, то вважається, що власник приймає радіопередачі Південної Кореї та інших «імперіалістичних» держав. Тоді він може бути покараний як «ідеологічний правопорушник». Виняток становлять тільки радіоприймачі дипломатів інших країн. При цьому уздовж державних кордонів КНДР встановлені «глушилки».

<…>Державною зрадою громадянина КНДР вважається навіть «надання такої допомоги, як послуги гіда, перекладача, створення комфорту або іншої матеріальної допомоги ворогу або тим іноземним організаціям чи особам, що виступають проти Північної Кореї», за що передбачена смертна кара».

Один із серії плакатів на замовлення державного інформаційного агентства КНДР у 2017 р. як реакція КНДР на Резолюцію 2371 Ради безпеки ООН. Ця резолюція була ухвалена одноголосно як відповідь на два випробування міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) керівництвом Північної Кореї.

Написи:
— «Ого, це абсолютно новий ступінь божевілля!»
— «Поважаю!»

«росія  —  Іран  —  КНДР — ось три країни сьогодення, які чітко, на рівні заяв своїх лідерів, протиставляють себе та свій духовно-політичний лад колективному Заходу, перш за все — Сполученим Штатам. Але повернемось до ідейної складової. Православний «русский мир», ісламський фундаменталізм та атеїстичний комунізм Північної Кореї — саме так виглядає ідейний коктейль, що формує сучасну «вісь зла». Попри таке різноманіття ідеологічних систем, об’єднує їх одне: примат Традиції над життям індивіда. Для тоталітарних росії та Північної Кореї людина — лише ґвинтик державного механізму, який має обслуговувати Систему та зникнути, якщо йде всупереч їй. В Ірані ставлення до людини приблизно таке ж саме, тільки на інших, релігійних засадах.

На іншому боці планети КНДР розпочала активне постачання зброї до рф, очікуючи натомість — за інформацією зі Сполучених Штатів — на російські ракети класу «земля-повітря» та військові технології.

Одна з найзакритіших країн світу з переважно атеїстичним населенням та мережею концтаборів, КНДР все більше інтегрується у російську геополітичну повістку про «війну з НАТО» та Заходом, чия ціннісна парадигма абсолютно чужа як атеїстичній Кореї, так і фундаменталістському Ірану.

<…> «Вісь зла» формується за принципом диктатури та тиранії, маючи всередині себе абсолютно різні ідеологічні бази. Саме тому в назві нового альянсу використовують слово «зло», яке є простим та зрозумілим майже кожною мовою світу, в незалежності від конкретних сенсів, які вже визначаються культурною практикою».

«Державний департамент США оголосив про постачання до Північної Кореї 50 тисяч тонн харчів.

Речник Держдепартаменту Ричард Баучер повідомив, що ця допомога здійснюватиметься в рамках Світової продовольчої програми. Її мета — допомогти Північній Кореї подолати злидні поміж народу. Вашингтон допоможе Пхеньяну, попри стурбованість політикою цього уряду. США вимагає, щоб Північна Корея припинила розробку ядерних програм».

«Кім Кук Сон — будемо називати його так — утік у 2014 р., рятуючи своє життя, і відтоді живе в Сеулі, де співпрацює з південнокорейською розвідкою.

«Я був «червонішим за червоних», — говорить він про себе. Вірний слуга комуністичної влади. Але в КНДР ані висока посада, ані беззастережна відданість владі не гарантують безпеки.

За його словами, північнокорейська верхівка відчайдушно потребує грошей і заробляє усіма способами — від наркоторгівлі до продажу зброї на Близький Схід і в Африку.

«Тероризм був і залишається у Північній Кореї інструментом політики й охорони найвищої гідності Кім Чен Іра і Кім Чен Ина», — говорить він.

26 березня 2010 р. корвет ВМС Південної Кореї «Чхонан» потопила у Жовтому морі торпеда — тоді загинули 46 моряків. Пхеньян заявив, що не має до цього відношення. 23 листопада того ж року кілька десятків артилерійських снарядів впали на південнокорейський острів Йонпхьондо. Були вбиті два морських піхотинці та двоє цивільних, поранено 16 військових і троє цивільних громадян.

У Північній Кореї не можна навіть побудувати дорогу без особистого схвалення Верховного лідера. А вже потоплення «Чхонана» й обстріл Йонпхьондо — точно не ті рішення, які міг ухвалити хтось із підлеглих. Такі операції планують і здійснюють тільки за особливим наказом Кім Чен Ина і розглядають як досягнення виконавців».

КНДР — одна з найбідніших і найбільш ізольованих від світу країн, але попередні перебіжчики запевняли, що Пхеньян не шкодував грошей на створення цілого війська з приблизно 6 тисяч кваліфікованих хакерів.

«Щоб вам було зрозуміло, всі гроші в Північній Кореї належать Верховному лідеру, — відповів колишній розвідник. — На них він будує вілли, купує закордонні автомобілі, делікатеси, одяг і предмети розкоші».

За різними даними, <в середині 1990> в КНДР померли голодною смертю від декількох тисяч до мільйона людей.

«Вся політична культура Північної Кореї, їхнє судження про все, їхній спосіб мислення цілком будуються на безумовній покорі Верховному лідеру. Протягом поколінь виробляється те, що називається там «відданим серцем».

«Мені здається, що я дуже багато зробила для Північної Кореї. Я старанно і добре працювала. Я не робила нікому нічого поганого і намагалася жити чесно і правильно, але атмосфера навколо була абсолютно неприйнятною.

Перш за все, я маю на увазі людські відносини в суспільстві і ставлення силових служб до людей. Я маю на увазі вимагання хабарів, я маю на увазі нахабство начальників і чиновників на кожному кроці, я маю на увазі постійну брехню, в якій народжуються, дорослішають, старіють і вмирають люди.

Як тільки силові структури бачать, що ти вибиваєшся із загального бідного прошарку населення (а я вибивалася), так на тебе одна за одною починають валитися всякі дрібні і великі неприємності. І відразу ж з’являється людина в погонах, яка пропонує ці неприємності вирішити. За гроші, зрозуміло. Розумієте? Таке часто-густо було. Є я командиром взводу чи кимось іншим — неважливо зовсім. У мене почалися в якийсь момент серйозні тертя з владою через те, що я трималася зухвало, не давала хабарів, я пішла на принцип, а це було вже реально небезпечно.

У мене з’явилася своя сім’я, я багато часу стала приділяти вихованню дочки і все частіше почала замислюватися, що не хотіла б, щоб цей фон був частиною і її життя теж. Це найважливіше. Основна причина моєї втечі — це бажання дати моїй доньці кращу освіту і взагалі краще майбутнє, уявлення про яке я мала з фільмів, листівок і радіопередач».

«Чутки про канібалізм з’явились під час Великого голоду 1994–1998 рр., коли Китай через брак зерна різко скоротив допомогу Північній Кореї. За обережними оцінками, тоді померло від 600 тисяч до мільйона людей, або від трьох до п’яти відсотків населення країни.

Це був найгірший голод ХХ століття… Не дивно, що люди дійшли до краю, що вони божеволіли.

Коли Кім і Чоо були дітьми, їх учили обожнювати режим і його засновника Кім Ір Сена. «Перші речення, які вчать немовлята, — це «Дякуємо тобі, великий отче Кім Ір Сен» і «Дякуємо тобі, дорогий лідере Кім Чен Ір», — згадує Чоо. — Ми мусимо дякувати керівникам за все. Портрети Кім Ір Сена та Кім Чен Іра висять в кожній школі, у кожному класі і навіть у залізничних вагонах».

Життєпис лідерів — найважливіша дисципліна для юного північанина: він вивчає її від садочка до університету. «Можна не знати нічого, головне — визубрити історію сім’ї Кім», — каже Чоо.

Попри те, що батьки Кім Юсуна жили в достатку й успішно займалися нелегальною діяльністю, вони знали, що деяких правил треба дотримуватись залізно. Вони не дивилися закордонних новин і не критикували режим. Юсун міг обговорювати політику тільки з батьками.

«Там, де зібралося більше ніж три людини, — обов’язково є і стукач, — каже він. — За зайві розмови можна запросто опинитись у таборі».

Кім Юсун каже, що в Сеулі йому живеться нелегко, хоча він і цінує здобуту свободу. Він часто стикається з упередженим ставленням до північан, яких тут вважають малоосвіченими й відсталими через їхній архаїчний діалект і специфічний акцент. «Коли я кажу однокурсникам, звідки я, на мене дивляться як на прибульця», — каже він.

Наразі в Південній Кореї живе більше ніж 24 000 втікачів з півночі. Багато хто з них, приїхавши до країни, не вмів таких банальних речей як зняти гроші з банкомата, водити машину, користуватись мобільником чи комп’ютером.

Їм складно знайти роботу, і декому доводиться промишляти крадіжкою, через що північнокорейська спільнота зажила поганої слави. «Інколи мені здається, що нам пощастило жити тут, а інколи — що ні», — каже пан Кім».