«Строкатим щодо релігійних уявлень був Давній Китай.

У V–III ст. до н. е. в різних царствах виникали свої світоглядні вчення. Багато прихильників мало конфуціанство.

Засновник цього вчення — Конфуцій (китайською Кун-цзи) (551–479 рр. до н. е.). Він належав до збіднілого знатного роду, тривалий час був жерцем, а потім відкрив власну школу. Конфуцій багато подорожував країною. Його шанували як великого мудреця, хоча він не вигадав нічого нового, а лише зібрав і записав давні перекази і настанови, здебільшого морального спрямування на зразок такого твердження: «Учитися і не розмірковувати — даремна праця; розмірковувати та не вчитися — небезпека...». Своє вчення він виклав у формі діалогів з учнями, які було зібрано в книжці «Бесіди та судження».

Згідно з ученням Конфуція, верховним божеством є Небо. Імператор вважався Сином Неба, тому влада над іншими людьми дана йому богом. Мислитель сформував правила поведінки, дотримання яких дає змогу досягти самовдосконалення. Найвищою чеснотою Конфуцій визнавав покірність: молодші мають коритися старшим, народ — своїм володарям. «Правитель повинен бути правителем, батько — батьком, син — сином», — переконував Конфуцій. Він закликав чиновників учитися, бо, на його думку, тільки освічена людина може обіймати державні посади».

«Учитися й не розмірковувати — даремна праця; розмірковувати та не вчитися — небезпека... Той, у кого природні якості переважають освіченість, — дикун. Той, у кого освіченість переважає природні якості, — звичайний писар. Той, у кого врівноважені освіченість і природні якості, є благородною людиною... Чого собі не бажаєш, не роби й іншим... Нікчемна людина прагне вигоди, а благородна — справедливості. Благородна людина звинувачує себе, нікчемна — інших. Якщо в народу є все, тоді й правитель нічого не потребує; але якщо бідує народ, тоді й у правителя не може бути всього...»

«Виникає в VІ ст. до н. е. як напрям суспільної думки Китаю. При цьому раннє конфуціанство було лише етико-політичним вченням, в основу якого покладено способи пошуку «серединного шляху» для суспільства і людини з метою відновлення космічного порядку. Основний спосіб цього відновлення — досягнення людиною ідеалу дзюнь-цзи. Це ідеальна особистість. Визначальною рисою дзюнь-цзи є жень — людяність, гуманність…

Головними рисами конфуціанства є насамперед поклоніння Шень — духам і божествам… Верховним началом, що зберігає порядок, проголошується Тянь, або Небо. При цьому це не стільки божество, скільки Всюдисуще начало, «приховане і невизначене»...

Наступна особливість — культ імператора як «Сина Неба», «намісника Неба на землі». Отже, імператор був головою світської й духовної влади та мав в ідеалі володіти якостями жень (гуманності)…

У конфуціанстві поширений культ предків. Кожен померлий родич вшановувався трьома поколіннями..

Поширеним у конфуціанстві є вчення про Джен-мінь — «Виправлення імен». За цими канонами, кожна людина зобов’язана знати власне місце у суспільстві і в жодному разі не претендувати на «не своє» місце. Таким чином, кожна людина має знати свою сімейну і станову належність, оскільки саме вони встановлені «законом, який був посланий з Неба», і порушувати цей стан речей вважається великим гріхом.

Вчення про Сяо — синовній обов’язок, шанування батьків і старших синів. Сяо — це стосунки між людьми, коли син шанує батька, жінка шанує чоловіка, молодші — старших, піддані — правителів, а правитель — Небо. Культивування цього закону спричинило те, що в китайській родині панує ієрархія батьків і дітей…

Конфуціанство як релігія не знає священників, тобто тут відсутнє духовенство. Натомість всі обряди виконуються жу — державним чиновником чи главою сімейства.

Ритуал у конфуціанстві розуміють як спосіб упорядкування відносин у суспільстві і сприймають як наслідування всезагальному закону природи — лі. Конфуцій трактував лі як узагальнену характеристику правильного ставлення людини до інших і себе, а потім лі набуває значення ритуалу»

У VІ ст. у королівстві Сілла серед аристократичної молоді, а інколи й серед простолюду, стали відбирати кандидатів до специфічного товариства, членів якого називали хваранами, або «квітковими юнаками».

Вважають, що це була військова організація, де виховували майбутніх героїв. Але військова підготовка була лише частиною їхнього життя. Перше місце посідало духовне вдосконалення: осягнення Шляху, засвоєння етичних норм, вивчення літератури й музики, написання віршів, подорожі країною для поклоніння горам і річкам. Хварани мали поєднувати в собі фізичну міць і відвагу з благородством і витонченістю. Навчання розпочиналося у 15 років і тривало 3–4 роки. Потім наставники випускали своїх учнів у життя і допомагали влаштуватися в житті відповідно до їхніх здібностей, так само, як у конфуціанській школі з підготовки чиновників. У своїй поведінці хварани мали дотримуватися низки правил: бути вірним своїй країні, слухатися батьків, бути відданим другом, ніколи не відступати в бою, ніколи не позбавляти життя без потреби.

Важливою складовою підготовки хваранів було опанування техніками єдиноборства «субак» і «тхеккен», відомими ще з часів Трьох корейських держав. За доби держави Корьо рівень володіння цими техніками впливав на просування у військовій кар’єрі, був підставою для отримання пересічним солдатом звання офіцера.

Після звільнення Кореї від японської окупації на півострові поширилися техніки тансудо (китайський кулак) та консудо (карате). Але майстри єдиноборств молодої держави, яка прагнула позбутися японських і китайських впливів, відчули потребу в об’єднанні всіх корейських традиційних бойових мистецтв (тансудо, консудо, субак, тхеккен тощо). Це зробив генерал Чой Хонг Хі. Вже в 1955 р. новий стиль бойових мистецтв, який отримав назву тхеквондо (Таеквон-До), було включено до програми підготовки військовослужбовців.

У перекладі з корейської «Тхе» — це удар ногою, «Хвон» — удар рукою, «До» — шлях. Отже, «тхеквондо» — це «шлях ноги та руки через пізнання». Інколи тхеквондо ще називають «боксом ногами».

«Тхеквондо — це мистецтво фізичного, психічного та морального тренування, що практикується шляхом технік боротьби без зброї. Воно практично застосовується для самозахисту і позитивно впливає на здоров’я людини

Ті, хто практикує Тхеквондо, мають обов’язок пропагувати та розповсюджувати його через Міжнародну федерацію тхеквондо, що була заснована генералом Чой Хонг Хі, без будь-якої дискримінації (релігійної, расової, національної чи ідеологічної), завжди діючи відповідно до демократичних цілей згідно з Принципами Тхеквондо: чемності, чесності, наполегливості, самоконтролю та нестримного духу.

І нарешті, члени Федерації повинні дати слово, що діятимуть як добрі громадяни суспільства, принципами якого є мир, свобода, справедливість, людяність та моральність».