«Пак Сун Юп народився в 1920 р. вище 38-ї паралелі. Він воював з японською імператорською армією в Маньчжурії наприкінці Другої світової війни. Через погрози комуністів у Пхеньяні він утік на південь. Пак допомагав захищати околиці Пусана, а потім брав участь у витісненні армії КНДР через кордон і до річки Ялу. Він також полював і знищував партизанів у районі Джірісан. Після встановлення влітку 1951 р. лінії зіткнення він присвятив себе перетворенню армії РК на краще підготовлену та організовану групу. Пак, перший чотиризірковий генерал Південної Кореї, пізніше служив послом у Тайвані, Франції та Канаді. Герой Корейської війни»

«Майор Шим Іль, тоді ще 2-й лейтенант, був командиром протитанкового взводу в протитанковій роті 7-го полку 6-ї дивізії, що захищала місто Чхунчхон... Знищення лейтенантом Шимом півдюжини північнокорейських самохідних гармат мало вирішальний вплив на хід бою, зупинило північнокорейські війська та підняло занепалий бойовий дух товаришів. Що вразило громадськість і зробило його легендарним, так це рішення виступити в ролі «живої кулі», коли його протитанкові гармати виявилися неефективними проти броньованих машин. Він очолив невелику групу добровольців-«живих куль», які залізли на машини і знищили їх гранатами та пляшками із запалювальною сумішшю».

«Уже 25 червня 1950 р. підсилені піхотою кімірсенівські танки пройшли через передові бойові порядки Сьомої дивізії РТ. На шляху броньованих колон у районі містечка Ийджонбу стали окремий артилерійський дивізіон під командою підполковника Кім Пун Їка та артилерійська батарея розбитої Сьомої дивізії, якою командував Чан Се Бун.

Озброєння південнокорейської армії проти танків Т-34 виявилося неефективними… І тоді артилеристи Кім Пун Їка й Чан Се Буна викотили на пряме наведення свій останній козир — 105-міліметрові гаубиці…

За цей жертовний подвиг обидва командири героїв-артилеристів підполковники Чан Се Бун (16.X.1922–26.VI.1950) і Кім Пун Їк (6.VIII.1921– 26.VI.1950) «за хоробрість і героїзм» були посмертно нагороджені орденом Ильчі… Що ж до власне самої Сьомої дивізії, то завдяки самопожертві артилеристів її уламкам під командуванням полковника Кім Йонбе вдалося раптовим маневром на схід відірватися від убивчого в чистому полі Сеульської рівнини наступу танків і спільно з частинами сусідньої Шостої піхотної дивізії РТ створити з уцілілих підрозділів стійку оборону в районі міст Чунджон та Имсон. Саме тут південнокорейські вояки змогли окопатися й остаточно зірвати мрії комуністичних генералів про блискавичний розгром 3бройних сил Республіки Корея. За уміле командування та «особистий героїзм» Кім Йон Бе (17.IV.1921–2.VII.1951) отримав звання бригадного генерала.

Щоб надихнути підлеглих на боротьбу, генерал Лі Кин Сок сам сів за штурвал і особисто здійснив за першу декаду боїв кілька десятків бойових вильотів, поливаючи кулеметним свинцем колони північнокорейських вояків, але підбити з повітря жоден танк, звичайно, не міг, що викликало в нього глибокий розпач. Особливо болісно пережив генерал втрату столичного Сеула, 4 липня 1950 р., коли під час чергового бойового вильоту Лі Кин Сок без суттєвого результату обстрілював танкову колону супротивника в районі міста Анʼян, його літак був підбитий. Свою охоплену полум’ям бойову машину він спрямував в гущу танкової колони ворога, знищивши в результаті самовбивчого тарана перший і останній в житті ворожий танк».