«Лі Син Ман насамперед дбав про збереження влади й діяв проти різних політичних суперників. Для цього він призначав високопоставлених чиновників, керуючись швидше лояльністю, ніж компетентністю, нацьковував суперницькі фракції та організації одне на одного.

Для зміцнення своїх позицій, як зазначають експерти Світового банку, Лі Син Ман роздав по неринкових цінах японську власність, а саме землю, промисловість тощо (дещо схоже відбувалось у 1990-ті в Україні). Таким чином була побудована підконтрольна та підзвітна йому еліта. На додачу олігархат, створений Лі Син Маном, отримував багато преференцій, як-то державні підряди чи кредити.

Наслідками створення олігархічної системи стали стагнація економіки та повна залежність від США, що лише нагромаджувало невдоволення населення. Відповідно диктатор усе частіше опинявся в хиткому становищі, намагаючись втримати олігархат грошима, США — союзницькими відносинами, а народ — банальним популізмом. Таким чином, Лі Син Ман не проводив реформи та повністю покладався на американську допомогу.

Зокрема, з 1954 по 1960 рік 70 % імпорту фінансувалися коштом іноземної — американської — допомоги. Також були організовані спеціальні агенції з реконструкції та допомоги Кореї. Однак часто бюрократія Лі Син Мана перерозподіляла цю допомогу в інтересах обмеженого кола осіб…»

«Лі Син Ман, перший президент молодої республіки, намагався відбудувати економіку за допомогою низки планів реконструкції. Ці плани мали на меті розширити економічну інфраструктуру, побудувати ключові галузі промисловості (цементну, сталеливарну тощо) і збільшити виробничі потужності

Прагнення Лі Син Мана побудувати самодостатню корейську економіку за допомогою цих планів прямо суперечило намірам американського уряду відновити східноазійський економічний блок з індустріально розвиненою Японією в його центрі»

«Економічна політика, яку проводив режим Лі Син Мана, не сприяла швидкому розвитку. Уряд Лі Син Мана проводив політику імпортозамінної індустріалізації, в рамках якої імпорт був заблокований з метою захисту і заохочення розвитку вітчизняної промисловості. Хоча політика імпортозаміщення проводилася багатьма постколоніальними державами після Другої світової війни, для Південної Кореї вона не була практичною, позаяк не вистачало природних ресурсів і великого внутрішнього ринку. Відтак, промисловий розвиток був незначним. Натомість економіка залежала від імпортних товарів, придбаних за кошти американської допомоги, грошей, витрачених американськими солдатами в країні, та успішного чорного ринку товарів, призначених для американських військ, дислокованих у країні. Сполучені Штати заохочували Сеул налагодити торговельні відносини з Токіо шляхом експорту рису й водоростей і намагалися зацікавити японців інвестувати в країну. Але Лі Син Ман не підписував мирний договір і не встановлював дипломатичних відносин з колишнім ворогом своєї країни».

«Невидимі підвалини економічного розвитку 1960-х років.

І хоча на той час це не було очевидним для багатьох спостерігачів, під цим дуже безперспективним початком відбувалися певні події, які заклали підвалини для економічного розвитку 1960-х років — «Південнокорейського дива». Держава, наскрізь пронизана продажними, корумпованими чиновниками, мала багато здібних і талановитих людей у сферах економіки, освіти та фінансів. Частково це було результатом допомоги США, які надали тисячам корейців технічну підготовку

Це стосувалося як програми підготовки бухгалтерів, так і багатьох економістів та інженерів, які здобули освіту в США. Хоча це була лише невелика частка фінансової допомоги, вона призвела до створення великого ядра добре освічених і підготовлених бюрократів, освітян та інших кваліфікованих професійних людей. До них додався постійний потік південних корейців, які використовували власні кошти для навчання в Сполучених Штатах для вивчення науки, інженерії, економіки, освіти та інших галузей. Їх часто наймали на державну службу як молодих технократів. У 1958 р. адміністрація Лі Син Мана, спираючись на цю чимраз більшу групу технократів, створила Раду економічного розвитку, яка почала розробляти плани довгострокового економічного розвитку. Хоча адміністрація Лі Син Мана пішла у відставку в 1960 р., не встигнувши втілити плани в життя, вони стали основою режиму Пак Чон Хі після 1961 р.

У цей період також з’явилися підприємці, які створили пул талантів, із яких міг би черпати сили пізніший режим Пак Чон Хі. Після 1961 р. в економіці Південної Кореї почали домінувати величезні бізнес-конгломерати під назвою «чеболь». Майже половина з п’ятдесяти найбільших чеболів розпочали свою діяльність у 1950-х рр.».

«На початку шляху до економічного становлення Корея була однією з найбідніших країн світу, а той мінімум підприємств та інфраструктури, якою вона володіла, був майже повністю знищений унаслідок війни. Корейці були змушені покладатися на допомогу США та ООН.

Уряд Лі Син Мана, використовуючи допомогу міжнародних партнерів, впровадив стратегію імпортозамінної індустріалізації, щоб сприяти швидшому відновленню внутрішньої економіки. Імпортозамінна індустріалізація передбачає заміщення імпортних товарів продукцією, виготовленою всередині країни для розвитку промисловості та зменшення відтоку іноземної валюти. Завдяки такій політиці у 1950-х роках розвинулися фрезерувальна та цукрорафінадна галузі, а також виробництво тканини з бавовни, яку постачали у вигляді матеріальної допомоги із США. Така політика часто практикується в слабкорозвинених країнах. Уряд Лі Син Мана також був зацікавлений у сприянні експорту вироблених товарів за кордон, щоб побороти дефіцит бюджету, хоча ця проблема врешті так і не була вирішена».

«У 1951 р. Лі Син Ман створив Ліберальну партію, яку Картер Еккерт описує як «строкатий набір пристосуванців, об’єднаних прагненням до влади і лояльністю до Лі», що складалася з корейців, які служили в колоніальній адміністрації за часів Японії. Перемога Ліберальної партії на виборах була забезпечена поєднанням фальсифікацій на виборах, поліцейського нагляду, силових методів воєнізованих угруповань. У 1952 р., під час Корейської війни, коли здавалося, що він програє вибори до Національної Асамблеї, яка, за корейською конституцією, обирала президента, він змінив конституцію, передбачивши прямі вибори населенням. У 1953 р. він запровадив комендантську годину в містах з опівночі до 6:00 ранку. У 1956 р. він знову змінив конституцію, цього разу вилучивши положення, що обмежувало його перебування на посаді президента двома термінами, і балотувався на третій термін. Попри численні на численні звинувачення у фальсифікації виборів і вкиданні бюлетенів під час голосування 1956 р., Лі Син Ман все ж виграв свій третій термін. Однак адміністрація Лі Син Мана зазнала краху в результаті виборів 1960 р. Як не дивно, проблема полягала не у виборах президента, а у виборчих бюлетенях на посаду віцепрезидента, які були в центрі суперечок»

«Асоціація сімей загиблих під час катастрофи на Чеджу 4.3, Асоціація сімей загиблих у Корейській війні та 251 південнокорейська неурядова організація глибоко засуджують Резолюцію «Проголошення 3 лютого 2020 року Днем президента Лі Син Мана в місті та окрузі Гонолулу» (№ 20-7), яка була представлена 14 січня 2020 р.

Ми глибоко стурбовані цією резолюцією з трьох основних причин. По-перше, Лі Син Ман, який був першим президентом Республіки Корея, несе відповідальність за вбивство 30 000 жителів острова Чеджу в період між 1947 і 1954 рр. (під час різанини 3 квітня на Чеджу). По-друге, він несе відповідальність за масові вбивства мільйона цивільних осіб під час Корейської війни (1950–1953), і, нарешті, він незаконно змінив Конституцію в 1954 р. з метою довгострокового захоплення влади та ініціював фальсифікацію виборів у 1960 р. У результаті його дій 19 квітня 1960 р. відбулася низка загальнонаціональних протестів, які вимагали відставки пана Лі, і тому 26 квітня 1960 р. Лі Син Ман був змушений піти у відставку. Таким чином, проголошення міською радою Гонолулу дня пам’яті Лі Син Мана є запереченням історії боротьби корейського народу за демократію і свободу та образою для жертв і родин загиблих під час масових убивств».

«82-річний Сон Бьон Ду, радник Корейського фонду історії та майбутнього та колишній президент Університету Соганг, привітав меморіальний проєкт. Одного разу він брав участь у протесті проти Лі Син Мана, коли був першокурсником Сеульського національного університету в 1960 році. Під час революції 19 квітня 1960 року Сон та інші студенти пройшли маршем до Блакитного дому, закликаючи до відставки Лі, засудивши сфальсифіковані вибори. Сон вважав, що Лі Син Ман був диктатором, але його думка змінилася в 2010 році. Зміна відбулася після того, як він прочитав книгу «Дух незалежності», яку Лі Син Ман написав, відбуваючи довічне ув’язнення як молодий борець за незалежність у свої 20 років.

Сон сказав, що досягнення Лі Син Мана включають його відданість руху за незалежність проти Японії та заснування першої вільної демократичної республіки на Корейському півострові. Дипломатичні здібності Лі призвели до визнання корейського уряду ООН. Було запроваджено систему обов’язкової освіти в Кореї. Рівні права голосу для чоловіків і жінок, земельна реформа, підписання Договору про взаємну оборону з США для створення альянсу та впровадження ринкової економіки — все це — досягнення Лі Син Мана. Соромно, що немає меморіального залу для колишнього президента, який залишив так багато досягнень. Меморіальний зал Лі Син Мана має бути побудований у рамках проєкту уряду на внесені добровільні пожертви»