«Усім добре відомо, що в 1937 році за наказом Сталіна корейців з Далекого Сходу примусово депортували до Центральної Азії. Спочатку на території України корейців не було взагалі.

Вони почали мігрувати сюди з 1950 року — хто на навчання, хто на військову службу, хто по роботі. Корейці, які осіли в Україні на законних підставах, після проголошення незалежності отримали громадянство України. Таким чином, за даними перепису населення станом на 2001 р., на території України проживало 12 711 етнічних корейців, які були громадянами України. Приблизно 3 тис. з них мешкають в Криму, а на Миколаївську, Дніпропетровську, Херсонську та Донецьку області припадає трохи більше тисячі осіб у кожній, 493 особи проживає в столиці. Кількість корейців без громадянства або із громадянством іншої країни, сягає приблизно десять-двадцять тисяч осіб. Більшість з них — громадяни Узбекистану, Таджикистану та інших середньоазійських країн. Відомо, що багаті чорноземами південні райони росії та центральні й південні райони України сприятливі для ведення сільського господарства. Зазвичай, у розпал сільськогосподарських робіт у полі, через нестачу робочої сили в таких районах залучали сезонних робітників з інших регіонів, які по закінченні сезону поверталися до своєї країни. Отак і виникло поняття «сезонник».

Багато хто з корейців, які у 1992 році, рятуючись від громадянської війни в Таджикистані, іммігрували до України, теж є особами без громадянства. Після закінчення громадянської війни з 1993 року почали видавати таджицькі паспорти, але багато корейців, маючи радянські паспорти, іммігрували в Україну або інші країни, щоб уникнути післявоєнного безладдя».

Чисельність корейців у регіонах України
за переписом 2001 р.

Рідна мова корейців за переписом 2001 р.

Кім Джанна живе зі своєю сім’єю в столиці України Києві і хоче відвідати Корею, яка «існує лише в її уяві»

«У 2015 році, знімаючи Чорнобиль, я дізнався, що в Україні живе багато етнічних корейців — за статистикою, 30 тисяч. Через посольство Кореї в Україні та Асоціацію етнічних корейців я знайшов інформацію про деяких з них. Мені вдалося зробити портрети 20 сімей у Києві, Дніпрі, Кривому Розі, Кременчуці та невеликих селищах України…

Минуло 80 років після депортації, перше покоління переселенців практично не залишилося живим — я зустрів лише двох людей. Переважно на моїх портретах етнічні корейці другого, третього та четвертого поколінь. Ніхто з них більше не думає про повернення до Кореї; майже ніхто не говорить корейською. Вони мало зберегли культуру, хіба що в меблях — маленьких столах або вирізаних календарях на стінах. Їх обличчя є практично єдиним, що вказує на їх коріння».

«Коли мене запитують, як я ідентифікую себе з погляду зору національності — українкою корейського походження або кореянкою з українським громадянством, — я завжди відповідаю, що мені підходять обидва варіанти. Хоча я ніколи не буду стовідсотково належати до жодної з цих двох ідентичностей — за національністю я кореянка, за паспортом — українка, і хоча майже все своє життя прожила в Україні, внутрішньо я більше відчуваю себе кореянкою, оскільки виросла в родині, де шанують східні національні традиції.

Та й зовні я разюче відрізняюся від оточення, про що мені частенько нагадували та й досі іноді нагадують.

Мої батьки за національністю корейці. Мама народилася в Узбекистані, а батько жив у Південній Кореї до 5 років, але неясно пам’ятає той час.

Після одруження вони разом оселилися в місті Ургенч¹, тато займався будівництвом, мама працювала у швейному ательє. Згодом їх обох захопило фермерство, вони вирішили змінити вид діяльності і почали вирощувати овочі. у 1993 р. вони приїхали на один сезон в Україну заради чорнозему і гарного врожаю, оселилися (тоді ще тимчасово) в Херсонській області.

Ще через сезон, у 1995 р., мої батьки вирішили залишитися в Україні назавжди, щоб розвивати фермерську галузь. Так ми і переїхали — мені в той час було 5 років, а братам — 12 і 13».

«Конфлікт в Україні може здатися далеким і недоступним для багатьох корейських американців, але в певному сенсі це не так вже й відрізняється від історії самої Кореї, коли вона була розділена з 1945 р. навпіл, а потім почалася Корейська війна.

З приєднанням до росії Криму, визнаного міжнародною спільнотою частиною України, у березні 2014 р. і з тривалою війною на Сході, дві різні ідеології, здається, розірвали Україну навпіл. Збройні проросійські сепаратисти, які охороняють східні кордони, повторюють скорботні історії розділених корейських сімей. Ця паралель повинна спонукати корейців до більш інтимного інтересу — піклуватися про Україну!...

Я кореєць зі Сполучених Штатів, але сьогодні я, врешті-решт, українець! — і я хочу подбати про мій будинок, де живуть мої улюблені батьки!»

Джерело 84

Роздуми професора Кан Ден Сіка. Зі статті «Корейці України. Хто вони?» (2019)

«Україна для мене є другою батьківщиною. Я тут багато років, більшу частину життя прожив в Україні. Моя жінка — українка, відповідно сім’я — теж. У принципі, Україна мені дала все: я тут виріс як особистість, захистив докторську, отримав звання професора. Все, чого я досягнув, то я досягнув тут».

«Джон Джемін родом із Південної Кореї: 2008 р. я приїхав в Україну, в Крим, відтоді я знаходжуся тут. Мені подобається в Україні: тут гарна природа, багато землі, можна багато чого вирощувати. Щодо української мови: у мене є Олена, яка знає українську мову і може бути перекладачкою…» Втім на «Слава Україні!» Джон може українською сказати «Героям слава!»

Переселенці з Мелітополя корейці Джон Джемін та Олена Лім

Олена Лім: «Я не приїхала з Південної Кореї. Я — етнічна кореянка. Народилася в Узбекистані. Коли мені було три роки, ми переїхали в Україну. Мені пощастило, що я навчалася в українській школі. Попри те, що Мелітополь — більше російськомовний, володію українською, утім не так добре, як хотілося б. А корейську я сама вивчала, бо мої батьки її вже не знали. До нас приїхали місіонери з Кореї, і тоді я почала вивчати корейську».

«Ахтем Сеітаблаєв згадував, що в його картині «Мирний–21» Паша зіграв одну з головних ролей, у якій його герой розповідав про себе: батько — кореєць, мати — із Західної України, а сам він — гуцул, який народився в Євпаторії. Власне, це була біографія самого Паші…

У перший день весни, на початку повномасштабного вторгнення росіян, він добровільно вступив до лав 206-го батальйону тероборони Києва. А за п’ять днів загинув під час бомбардування, допомагаючи евакуюватися людям із палаючого будинку в Ірпені. Врятував дитину, яку ніс на руках, одягнувши на неї свій бронежилет. Та його власне життя обірвала ворожа куля…

«Нас бомблять, а ми усміхаємось. Тому що впораємось, і все буде Україна», — за два дні до того написав в Інстаграм»

«Павло народився 10 липня 1988 року в Євпаторії в родині корейця-музиканта Романа Миколайовича Лі і галичанки-хореографа Марії Василівни Лі. Мама згадує, що він з дитинства цікавився сценою, любив запах театральних завіс. З початкових класів брав участь у театральних виставах. Хлопця помітили представники Київської дитячої академії мистецтв і запросили його на навчання до столиці.

У 2004 році Павло отримав свою першу повноцінну кінороль — в українському трилері «Штольня». Згодом знявся ще в низці кінофільмів, останній із яких — «Мирний–21» — розповідає про подвиг луганських прикордонників у 2014 році. Відоме фото Павла у військовій формі — зі зйомок саме цього фільму. Також брав участь у «Фабриці зірок», активно дублював українською мовою кіно, став режисером дубляжу, в театрі грав із Народною артисткою України Адою Роговцевою. Створив власні курси акторської майстерності».

«Віталій Олександрович народився 13 березня 1981 року у Миколаєві. Його батько — заслужений тренер з баскетболу, грав у молодіжній збірній СССР.

Кім вільно володіє англійською мовою, частково знає корейську та французьку.

У 1998 році почав займатися підприємницькою діяльністю. З 2005 року до 2011-го Кім керував кількома підприємствами в Миколаєві, а також займався міжнародними інвестиціями.

У 2015-му Віталій Олександрович був керівником аналітичного департаменту Міністерства аграрної політики України. Також він був засновником групи девелоперських компаній та займався будівництвом житлових комплексів «Апельсин», «Концерт», «Затишний».

З 25 листопада 2020 року Кім обіймає посаду голови Миколаївської ОДА».

«Я на 50% кореєць, на п’ятдесят — українець», — говорить про себе Кім. «Тато — кореєць, і виховував мене у східному стилі, але любов до України у мене від мами, мама з-під Тернополя. Обидві крові в мені уживаються прекрасно, вони збалансовані, щось погане в мені контролює «хороша» моя сторона, і навпаки», — жартує він. До речі, саме впливові батькового коріння Кім завдячує своїм, як він каже, «здоровим пофігізмом». «Це — частина східної культури, яка вимагає стриманості за будь-яких обставин, а ще це йде від спорту, бо коли ти виходиш на арену, холодний розум — це завжди краще та спокійніше».

Тож коли важливі повідомлення про перемоги і втрати на фронті Кім розбавляв інформацією про себе (змінив футболку, поїв, постригся), це не було ані блазнюванням, ані самозамилуванням. А лише — зануренням глядача у буденність, виставлянням своєрідного емоційного екрану, який захищає від жахів війни. «Треба вірити в карму, вірити, що коли нервуєшся — ти нічим не допомагаєш ситуації, а тверезий холодний розум — завжди корисніший», — ще раз наголошує Кім.

Дечого Кім набрався у східних мудреців, а дечого — в українських музикантів. Річ у тім, що найпопулярніша фраза Віталія Кіма, якою він завжди починає свої відеозвернення — «Доброго вечора! Ми з України!» — самому Кімові не належить. Він сам зізнається, що почув її у якійсь пісні… і привласнив».

«У кожного є причина приїхати до України. Для мене це абсолютно питання моралі. Я побачив по телевізору, що тут відбувається, не міг повірити, що росія може ось так навпростець вдертися до суверенної держави. У своїй голові я знав, хто погані, а хто хороші хлопці. Як колишній оператор спецпідрозділу, я маю навички, що можуть реально допомогти тут військовим. Якщо я буду просто сидіти на п’ятій точці, нічого не робити і дивитися CNN — це буде неправильно. Це наче йдеш вулицею і бачиш, як двоє хлопців ґвалтують жінку. Ви будете просто дивитися? Особливо якщо навчені щось робити з цим, якщо у вас є досвід, щоб допомогти. Для мене це сам по собі злочин — нічого не робити. Тому я тут…

Одного разу я був у росії — у Владивостоці. Це недалеко від Кореї, і багато корейців їдуть туди заради огляду визначних пам’яток і туристичних подорожей. Тож, приїхавши в Україну, я помітив, що це все нагадує мені історію Південної та Північної Кореї. Для іноземця, на перший погляд, люди начебто мають багато спільного, як-от схожа мова і зовнішність. Але ж це різні країни, які завжди воювали між собою.

Мене дуже вразило, наскільки український народ добрий та чуйний до іноземців, навіть під час війни ніхто не сердився і не дратувався. Це унікальна ситуація: в Україні є культ іноземних бійців і усі готові їм допомагати…

…Я пройшов навчання з корейськими та американськими військовими, де ми завжди витрачали багато енергії на планування. Українські бійці трішки інші, вони як спалах — просто йдуть і воюють, імпровізуючи. Це дуже хороший бойовий менталітет, але в мене та багатьох американців чи британців виникає культурний шок, через велику різницю в підходах до бою».