«Він став одним із перших не лише українців, а й іноземців, які потрапили до Чосон в період, коли країна почала відкриватися світу. Архітекторсамоук зробив незвичайну кар’єру, ставши фактично придворним зодчим імператора Коджона та автором знакових споруд, які до цього часу прикрашають Сеул.

Афанасій Іванович народився в м. Лубни на Полтавщині у 1860 р. в сім’ї збіднілого поміщика, мати була родом із запорізьких козаків. Вивчившись на штурмана, починає службу на Далекому Сході, в 1883 р. прибуває до Кореї. Спочатку працював над будівельними проєктами німецького барона Пауля Ґеорґа фон Меллендорфа, згодом починає власну практику. У 1894 р. переходить на службу в королівський палац Кьонбок, де стає свідком подій, пов’язаних з убивством японцями королеви Мін — одного з найбільш трагічних і поворотних моментів корейської історії. Правдиві свідчення Середіна-Сабатіна викликають прихильність короля (з 1897 р. — імператора) Коджона, і в 1896–1899 рр. українець стає першим у корейській історії іноземцем — придворним архітектором, проєктуючи 5 споруд європейського типу для палацу Токсугун. Серед них особливо вирізняється «Павільйон тихого споглядання» (Jeonggwanheon pavilion), де вперше поєднано елементи європейської і традиційної корейської архітектури. Цікаво, що з цього павільйона почалися не лише модерні архітектурні експерименти в Кореї, а й захоплення корейців тепер вже національним напоєм — кавою, адже саме тут любив насолоджуватися цим напоєм його перший корейський поціновувач — імператор Коджон.

Знаковою стала також участь Середіна-Сабатіна у проєкті спорудження Брами незалежності, яка до цього часу прикрашає Парк незалежності Сонімун в центрі Сеула. Покликана символізувати самостійність Кореї від Китаю, вона набула нового символізму в період анексії країни Японією, повоєнного звільнення та намагань об’єднати розділену націю».

Джерело 95

Архітектор Афанасій Середін-Сабатін (1860–1921) ⁴⁶

«Дід [Іван Васильович Середін-Сабатін], батько мого батька, походив з дворянського роду (розорений поміщик Полтавської губернії), проживав у м. Лубни, де він мав нерухоме майно. Від когось чув, що в нас навіть був герб у вигляді щита з дев’ятьма піками або стрілами. Його перша дружина, тобто мати мого батька, Афанасія Івановича, була простою українською жінкою, родом із запорізьких козаків.

Моя мати [Лідія Християнівна] була німкенею, на прізвище Шаліч (ймовірно, з роду онімечених поляків, позаяк це прізвище не німецьке). Отже, в мені має бути три різні крові: українська, німецька і польська.

Я вважаю себе українцем за національністю, тому що Україна була батьківщиною мого батька, і, наскільки я пам’ятаю, в ньому домінувало все українське: виглядом, говіркою і рисами свого характеру він був типовим викапаним козаком».

«Українка — остання принцеса Кореї? Звучить неймовірно, але це справжня історія української Попелюшки, яка, втім, не закінчилася гепіендом.

Юлія народилася в Пенсильванії в 1923 р. в багатодітній родині українських емігрантів. Батько був шахтарем і помер, коли Юлія була ще дитиною, згодом родина переїхала до Нью-Йорка. Служба в американських ВМС під час Другої світової війни відкрила для Юлії шлях до навчання в престижному Парсонському коледжі дизайну, згодом вона отримує роботу в архітектурному бюро Бей Юйміна (I.M.Pei), де знайомиться з молодим інженером Ї Гу — випускником Массачусетського технологічного коледжу. Ї Гу — онук імператора Коджона та син Ї Уна — кронпринца 500-літньої королівської династії Чосон (формально, у 1926–1945 рр. носить титул короля Кореї, хоча країна була японською колонією). Утім, на момент знайомства Ї Гу був звичайним американським громадянином, а його родина — в опалі на батьківщині.

Пара одружується 25 жовтня 1959 р. в українській греко-католицькій церкві св. Юра в НьюЙорку (освідчуючись, наречений навіть вивчив кілька слів українською) та згодом переїздить жити на Гаваї. Ситуація змінюється з приходом до влади в Республіці Корея нового президента, і в 1963 р. родина Ї Уна отримує запрошення повернутися до Сеула та оселитися в палаці Наксондже.

Життя Юлії Лі і Ї Гу кардинально змінюється — нові соціальні умови, тягар відповідальності, світське життя та інтриги, конфлікт характерів і нездатність пари зачати спадкоємця династії підривають шлюб, в 1982 р. вони розлучаються.

Після розлучення Юлія Лі продовжує жити в Кореї, займаючись дизайном одягу. Багато уваги приділяє соціальній роботі, опікуючись людьми з інвалідністю та сиротами, за що отримує прізвисько «Велика мама». У 1995 р. переїздить на Гаваї. у 2005 р. відвідує Корею аби віддати останню шану колишньому чоловікові та передати сімейні реліквії до музею. Любов до Ї Гу вона зберегла до самої смерті 26 листопада 2017 р.

У документальному фільмі MBC «Останній лист Юлії» колишня принцеса зізнається на камеру, що була простою українською дівчиною, яка ніколи б не повірила, що одного дня опиниться у королівському палаці».

«Ігор Васильцов — інженер з Тернополя, який уже багато років працює в Південній Кореї. Закінчивши Львівську політехніку, чоловік займався науково-дослідною роботою і отримав запрошення на стажування в одну з сеульських компаній.

Стажування з часом перетворилося на довготерміновий контракт, і вже багато років Ігор з родиною живе у країні.

«Ця країна — далека для України, порівняно з Європою чи Канадою. Українці для корейців такі ж екзотичні, як і вони для нас. Тому ми, місцеві діаспоряни, намагаємось бути разом і підтримувати одне одного в азійських країнах. Не маємо якоїсь чіткої організаційної структури, все тримається на волонтерстві. Тому комунікуємо через фейсбук-групу «Українці в Кореї». Раніше, до війни, разом зустрічали Різдво, а коли у 2014 році почалось російське вторгнення — почали організовувати мітинги й протести», — згадує Ігор.

Українці в Кореї намагались розповідати корейцям про події вдома.

Перші мітинги в 2014-му збирали від 30 до 50 людей.

У 2014 р. на демонстрації проти російської агресії в Сеулі приходило від 30 до 50 людей. У 2022 ситуація змінилась.

«Коли ми почали збирати перші мітинги лютого, до нас приходило від 300 до 500 людей. На моє здивування, на демонстраціях з’явилось дуже багато етнічних корейських українців. Ці люди мають азійську зовнішність, але вони спілкуються українською мовою — українці і за паспортом, і за духом. І це переважно молоді хлопці і дівчата. Україна змінилась, і українці за кордоном також змінюються. Останні 8 років пройшли недаремно».